Сьогодні у мене вбили батька.
Дивно, що я такий схвильований. Неприємне відчуття: повсякденність, випадковий збіг обставин; причому кожна з них – не важливіша за розбиту ненароком чашку. Але раптом серце починає відчайдушно калатати, а по спині пробігають холодні мурашки. Плотських батьків у мене вбивали безліч разів. У бунтівному Льєжі, коли натовп затоптав Кульгавого П’єркіна. Біля села Місакціелі двоє грабіжників образилися на пастуха Іраклія – упертюх вчепився в барана, немов той був його братом. У передмістях Бейцзіна, в дні бунту іхетуанів, більш відомого як Боксерське повстання. У Краківському гетто. Якщо почати згадувати… Бувало, я сам, власними руками, позбавляв батька життя. Ні, все-таки я хвилююся. Зрозуміло, не життя – тіла. Фізичного існування. Зараз майже всі мої батьки тут, зі мною. У мені. Ті ж, кого ще немає, незабаром приєднаються.
Окрім цього.
Якби інакше – хіба змінився б мій пульс?
Я повертався зі школи. Перший раз в перший клас – найбільш вдалий час і місце для насильства. Шкода, іронія не допомагає. Та й вигляд вона, іронія, має тьмяний. Гірчить. Мама пішла влагоджувати справи з похоронами. Вона спокійна й урівноважена, моя плотська мама. Вона дуже любила батька, і проте: спокій і рівновага духу. Саме позаздрити. Півгодини тому вона вийшла на зв’язок: з крематорієм все домовлено, вінок замовлено. Відчувалося: те, що трапилось, хвилює її приблизно так само, як зіпсутий улюблений сарафан або розбита чашка, порівнянням з якою я зловживав хвилину тому. Вона права. Або просто уміє блокувати зайві емоції. А я не вмію. Особливо – чужі емоції, які ведуть в глухий кут. Мені, на відміну від мами, плотськи народженої до Спокути, не доводилося цього робити. Ось і не навчився.
Тато, навіщо ти поліз захищати Владіка?
Ти ж ніколи не умів – захищати…
Дитинство – чудова пора. Зараз триває моє останнє дитинство: крихке, чарівне, прекрасне самим згасанням, неповторністю своєю, і треба користуватися кожною його хвилиною, кожною прохолодною краплею. Скоро воно закінчиться. Почнеться вічний рай, але дитинства там не буде. Хоч гопки скачи – не знайдеш. Чому мені здається, що дитинство сьогодні закінчилося? Не хочу так думати. Не думатиму так.
Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душу убити не можуть. Цитата неточна, але хіба річ у тім?
Ось твої записи, тату. Лежать на столі, ніби чекають повернення – твого. А повернувся я. Один. Ми рідко розмовляли на серйозні теми. З мамою ми були разом, від моменту народження і до кінця століть, зшиті воєдино голкою долі, а з тобою трималися на відстані. Здається, ти боявся мене, свого сина, всі сили віддаючи боротьбі з виразкою страху. Ну, хай не боявся – побоювався. Тому й не був відвертий. Давай поговоримо відверто хоча б зараз. В односторонньому порядку. Ти говоритимеш, як досвідчений музикант грає п’єсу – прямо з аркуша. А я слухатиму. Тепер я боюся тебе, тату. Побоююся. Таємний голос підказує, що ти здатний не тільки назавжди завершити моє прекрасне дитинство, дозволивши убити себе перед шкільним двором. Ти в силах, дотягнувшись із темряви, отруїти мій майбутній рай.